Наука для відновлення – інтерв’ю
Японський журналіст Хірокі Вада, який працює у загальнонаціональній газеті Японії The Mainichi, поспілкувався із заступником декана з навчально-виховної роботи факультету електроенерготехніки та автоматики (ФЕА), доц. к.т.н. кафедри автоматизації електромеханічних систем та електроприводу Миколою Пушкарем та аспіранткою і молодою викладачкою кафедри Ганною Землянухіною на тему “наука для відновлення”.
Викладачі розповіли японському журналістові про причини відновлення навчання у КПІ ім. Ігоря Сікорського на тлі бойових дій, про неприпустимість втрати року навчання, а також про необхідність проведення наукових досліджень і підготовки висококваліфікованих бакалаврів і магістрів з енергетики, електротехніки та електромеханіки для відновлення інфраструктури й обладнання енергосистеми країни, пошкоджених через війну.
(с) The Mainichi – Japan Daily News
Витримки з повної статті інтерв’ю Хірокі Вада (японська):
” Неочікуваний початок бойових дій
КПІ ім. Ігоря Сікорського, який відновив онлайн-навчання на частині факультетів, має близько 25 000 студентів і є одним з найкращих технічних університетів України.
Пан Пушкар працює заступником декана з навчально-виховної роботи на факультеті електроенерготехніки та автоматики. Тут готують фахівців для різних галузей енергетики, зокрема з вироблення енергії та забезпечення функціонування енергосистем. Через поширення коронавірусу ще до російського повномасштабного вторгнення лекції на початку лютого перевели з очного формату в онлайн. На факультеті навчається близько 800 студентів віком від 18 до 25 років. Близько 40% з них з Києва, 60% — з регіонів, тому багато хто поїхав додому.
24 лютого почалося воєнне вторгнення російських військ на територію України. «Викладачі й студенти цього не очікували. Спершу в Києві було багато людей, всі думки яких зосереджувалися лише на тому, як евакуювати свої родини в безпечні місця», — пригадує пан Пушкар.
Серед працівників факультету також були мешканці Бучі, що на північному заході від Києва, — місті, де російські окупанти катували людей, замордовували їх і вчиняли сексуальні насильства.
Один з працівників факультету зміг евакуюватися разом з сім’єю з Бучі на другий день від початку бойових дій, коли над його будинком зависали бойові гелікоптери. Він з родиною врятувався, але його дім згорів. Інший працівник факультету в середині березня загинув від влучання снаряда в його багатоповерхівку на Оболоні (в північній частині Києва).
Бойові дії біля університету
Неподалік від університету також точилися бойові дії. Кулі потрапляли прямо у вікна будівель. У радіусі 300 метрів від кампуса зафіксували падіння ракетного снаряда. Працівники й студенти КПІ були змушені евакуюватися. Дехто поїхав до спокійніших регіонів України, а дехто евакуювався за кордон.
Ми спробували зв’язатися зі студентами, розкиданими по різних місцях. Студентка університету Анастасія Горенко, яка евакуювалася з мамою до Таллінна, столиці Естонії, розповіла: «Хочу швидше повернутися до Києва і зустрітися з татом, який служить в територіальній обороні. Колись хотілося б з’їздити до Японії», — усміхається вона. Анастасія — фанатка японського аніме «Атака титанів».
Були й студенти, які, призупинивши навчання, пішли добровольцями до ЗСУ або територіальної оборони. На факультеті електроенерготехніки та автоматики щонайменше 18 таких студентів. Є студенти, які стали добровольцями та волонтерами. Вони займаються ремонтом і керуванням безпілотних літальних апаратів в зоні бойових дій задля спостереження та збирання інформації. Двоє студентів ФЕА загинули на війні, один пропав безвісти під час боїв на півночі від Києва. Кілька працівників факультету служать у територіальній обороні. Фактично весь університет працює в умовах воєнного стану.
Підвали університету виконують роль бомбосховища. Щоб і в підвалі можна було користуватися інтернетом, налаштовано бездротові точки доступу.
Є студенти, які втратили домівки або не можуть повернутися додому, тому вони й далі живуть в університетських гуртожитках. Є випадки приєднання евакуйованих родин — університет і студентські організації допомагають їм з продуктами та одягом.
«Студентські організації збирають кошти на допомогу з похоронами тим студентам, батьки яких загинули на війні; відправляють спорядження, бронежилети й шоломи студентам, які служать у ЗСУ тощо», — каже пан Пушкар. Щоб вистояти, всі підтримують одне одного.
Бажання до відновлення занять
Наприкінці березня, коли воєнні дії перейшли в затяжну фазу, студентів опитали з приводу бажання відновити заняття онлайн. 95% відповіли, що хочуть відновлення занять. «Багато зі студентів відповіли: замість того, щоб слухати сирени повітряної тривоги в бомбосховищах і читати новини про війну, ми краще б повернулися до занять».
Викладацький склад вирішив запровадити підхід “наука для відновлення” (ред.), завершити курс лекцій і провести іспити для студентів та аспірантів. Пан Пушкар каже: «Якщо через війну скасувати навчання, це для студентів означатиме втрату одного року. Ми хочемо цього уникнути й випустити бакалаврів і магістрів».
Після вторгнення російських військ енергомережі й обладнання в багатьох регіонах країни пошкоджено. Чорнобильська АЕС на півночі й Запорізька АЕС на півдні країни теж стали мішенями російських військ і перетворилися на зони бойових дій. Пан Пушкар пояснює: «Серед спеціалістів у сфері енергетики є ті, хто несе військову службу, є загиблі. Ми вирішили відновити заняття ще й для того, щоб забезпечити вкрай необхідні кадри для відновлення інфраструктури й обладнання нашої енергосистеми, пошкоджених через війну».
Викладачі факультету записали відеолекції та лабораторні експерименти й надали записи студентам, розробили дистанційні курси. Наразі вже понад 90% студентів активно навчаються в такому режимі.
Водночас немало і студентів, і викладачів, які через воєнні дії втратили необхідні для навчання ноутбуки. «Слухати лекції на мобільному складно. Комп’ютери дорогі. Студентам потрібна підтримка».
Пан Пушкар покладає надії на зміцнення відносин з Японією в перспективах післявоєнного відновлення. Університет Шібаура, з яким укладено договір про академічну співпрацю, надає лекції англійською мовою для студентів КПІ ім. Ігоря Сікорського. До кінця квітня їх прослухали вже шість студентів.
Безвісти зниклі в Маріуполі студенти
Навіть якщо онлайн-заняття відновлюються, небезпека аж ніяк не зникає. Вікторія Лисенко виїхала до рідного Маріуполя — промислового міста на півдні України, яке взято в облогу. Після того як вона здала онлайн-завдання 6 квітня, зв’язок з нею перервався.
«Двоє моїх студентів уже загинули. Я хочу, щоб з нею все було добре», — висловлює сподівання пан Пушкар. ЇЇ батьки тоді надіслали коротке повідомлення: «Підвал, в якому була дочка, після російської атаки під завалами».
Через те що російські війська, які контролюють місто, не дозволяють евакуаційні коридори, Вікторія і тепер залишається «безвісти зниклою». А її батьків відправили до Росії, і відтак зв’язок з ними перервався. Пан Пушкар переживає, що вони можуть бути в спеціальних «фільтраційних таборах», де оцінюють проросійськість поглядів.
Студентка Ганна Землянухіна, приятелька Вікторії, нині перебуває в Києві.
Вона розповідає: «У нас на факультеті мало дівчат, тому ми були з нею дуже близькі. Вона вже давно не виходила на зв’язок. На початку квітня від неї прийшло повідомлення „Я в бомбосховищі. У мене все добре“. Я їй відповіла „Якщо щось потрібно, може, відправити тобі через волонтерів?“, але це повідомлення так і не позначилося як прочитане».
Дослідження з думкою про післявоєнний час (наука для відновлення, ред.)
Ганна — студентка 3-го курсу докторантури. Вона досліджує технології, пов’язані з використанням сонячної енергії. Ганна каже: «Після війни очікування до відновлюваних джерел енергії зростуть» — і відчувається палке бажання, щоб її дослідження стали в пригоді відновленню України.
Нині вона готується до написання дисертації і жаліється: «Важко сконцентруватися, коли постійно лунають сирени».
Вона живе в Києві в квартирі з батьками. Бомбосховище далеко від будинку, тому, коли лунає сирена, родина переміщується в коридор, де з усіх боків стіни. «Бо це місце видається більш-менш безпечним».
Її дідусь і бабуся по батьківській лінії живуть в Луганську, де багато проросійсько налаштованих людей, які відчувають певну близькість до Росії. «Але для мене, їхньої онуки, Росія не просто сусідня країна. Якщо розмова з дідусем і бабусею заходить про політику, то сварки неминучі», — каже вона.
Знайомого її мами російські військові закатували і вбили. «Я відчуваю лють до Росії. Я не розумію причини, чому вони роблять такі жахливі речі зі звичайними людьми». Однак Ганна додає: «Я не хочу марнувати свої емоції на російських солдатів. Чого я нині хочу — так це, щоб ситуація в Україні стабілізувалася і війна закінчилася».
Постійно зростаюча в обсягах і якості наука для відновлення країни є одним з вирішальних факторів для повернення до мирного життя і розвитку суспільства. (ред.)
Сподіваємося на краще, віримо в захисників країни. Слава Україні.
